16:12, 30 листопада 2021 р.

Надійне джерело

Історія пам'ятника Олекандру II

Ця історія почалася давно. Так давно, що навіть старожили не пам’ятають про неї, а місцеві краєзнавці просто не мають жодної інформації, так як вони не місцеві. Це історія про один з пам’ятників нашого міста, фото якого я вперше побачив ще хлопчаком серед багатьох інших фотографій мого батька, зроблених наприкінці 1950-х років, і яким я зацікавився.

А почалося все ще в далекі тепер роки першого десятиріччя ХІХ століття.

Російська імперія, до якої входила і частина українських земель, споконвічно була кріпосною державою. Кріпосництво, починаючи з ХVІІ століття, гальмувало економічний розвиток держави, незважаючи на багаті природно-географічні ресурси. Перші кроки до скасування кріпосного права в Росії були зроблені ще імператором Олександром I у 1803 році Указом про вільних хліборобів, у якому прописано юридичний статус селян, що відпускаються на волю.

У прибалтійських (остзейських) губерніях Російської імперії (Естляндія, Курляндія, Ліфляндія) кріпосне право було скасовано ще в 1816-1819 роках. За даними істориків, що вивчали це питання, відсоткове відношення кріпаків до всього дорослого чоловічого населення імперії досягло свого максимуму до кінця царювання Петра I (55%) і протягом наступного періоду XVIII століття становило близько 50% і знову виросло до початку XIX століття, досягнувши 57-58% у 1811-1817 роках. Вперше істотне зменшення цієї пропорції відбулося за Миколи I, до кінця царювання якого вона, за різними оцінками, скоротилася до 35-45%. Так, за результатами 10-ї ревізії (1857 року) частка кріпаків у всьому населенні імперії впала до 37%. Згідно з переписом населення 1857-1859 років, у кріпацтві перебувало 23,1 мільйона осіб (обох статей) з 62 500 тисяч, що населяли Російську імперію. З 65 губерній і областей, що існували в Російській імперії на 1858 рік, у трьох вищеназваних остзейских губерніях, в Землі Чорноморського війська, в Приморській області, Семипалатинській області і області Сибірських киргизів, в Дербентській губернії (з Прикаспійським краєм) і Ериванській губернії кріпаків не було зовсім; ще в 4 адміністративних одиницях (Архангельській і Шемахінскій губерніях, Забайкальській і Якутській областях) кріпосних селян також не було, за винятком кількох десятків дворових людей (слуг). У решти 52 губерніях і областях частка кріпаків у чисельності населення становила від 1,17% (Бессарабська область) до 69,07% (Смоленська губернія).

Протягом царювання Миколи I було створено близько десятка різних комісій для вирішення питання про знищення кріпосного права, але всі вони виявилися безрезультатними з огляду на протидії дворянства. Тим не менш, протягом даного періоду відбулася суттєва трансформація цього інституту і різко скоротилася чисельність кріпаків, що полегшувало завдання остаточної ліквідації кріпосного права. До 1850-их років склалася ситуація, коли вона могла статися і без згоди поміщиків. Як вказував історик В.О.Ключевський, до 1850 року більше 2/3 дворянських маєтків і 2/3 кріпосних душ були закладені в забезпечення взятих у держави позичок. Тому звільнення селян могло статися і без єдиного державного акта. Для цього державі достатньо було ввести процедуру примусового викупу закладених маєтків - із сплатою поміщикам лише невеликої різниці між вартістю маєтку і накопиченою недоїмкою за простроченою позикою. У результаті такого викупу більшість маєтків перейшло б до держави, а кріпаки автоматично перейшли б у розряд державних (тобто, фактично вільних) селян. Плани такого роду, зокрема, виношував П.Д.Кисельов, який відповідав за управління державним майном в уряді Миколи I.

Однак ці плани викликали сильне невдоволення дворянства. Як писав про Кисельова барон М.А.Корф, „відомі його задуми про емансипацію кріпосних людей давно вже накликали на нього ненависть поміщицького класу“. Крім того, у 1850-ті роки посилилися повстання селян. Тому новий уряд, сформований Олександром II, вирішив прискорити вирішення селянського питання. Як сказав сам цар 30 березня 1856 року перед представниками московського дворянства, „Чутки носяться, що я хочу дати свободу селянам; це несправедливо, - і Ви можете сказати це всім направо і наліво; але почуття, вороже між селянами та їх поміщиками, по нещастю, існує, і від цього було вже кілька випадків непокори поміщикам. Я переконаний, що рано чи пізно ми повинні до цього прийти. Я думаю, що і Ви маєте одну думку зі мною; отже, набагато краще, щоб це відбулося зверху, ніж знизу “.

Як вказують історики, на відміну від комісій Миколи I, де переважали нейтральні особи або фахівці з аграрного питання (у тому числі Кисельов, Бібіков та інші), тепер підготовка селянського питання була доручена великим поміщикам-кріпосникам (включаючи новопризначених міністрів Паніна і Муравйова, що змінили Кисельова та Бібікова, і голови Секретного комітету по поміщицьким селянам А.Ф.Орлова), що багато в чому визначило результати аграрної реформи. Разом з тим, історик Л.Г.Захарова вказує, що серед них були і представники „ліберальної бюрократії“ (Н.А.Мілютін), які керувалися моральною ідеєю ліквідації кріпацтва.

Програма уряду була викладена в рескрипті імператора Олександра II 20 листопада (2 грудня) 1857 року Віленському генерал-губернатору В.І.Назімову. Вона передбачала: знищення особистої залежності селян при збереженні всієї землі у власності поміщиків; надання селянам певної кількості землі, за яку вони зобов'язані будуть платити оброк або відбувати панщину, і з часом - права викупу селянських садиб (житловий будинок і господарські споруди). У 1858 році для підготовки селянських реформ були утворені губернські комітети, всередині яких почалася боротьба за заходи і форми поступок між ліберальними і реакційними поміщиками. Боязнь всеросійського селянського бунту змусила уряд піти на зміну урядової програми селянської реформи, проекти якої неодноразово змінювалися у зв'язку з підйомом або спадом селянського руху, а також під впливом і за участю низки громадських діячів (наприклад, А.М.Унковського).

У грудні 1858 року була прийнята нова програма селянської реформи: надання селянам можливості викупу земельного наділу і створення органів селянського громадського управління. Для розгляду проектів губернських комітетів і розробки селянської реформи були створені в березні 1859 році Редакційні комісії. Проект, складений Редакційними комісіями в кінці 1859 року, відрізнявся від запропонованого губернськими комітетами збільшенням земельних наділів і зменшенням повинностей. Це викликало невдоволення помісного дворянства, і в 1860 році в проекті були дещо зменшені наділи і збільшені повинності. Цей напрямок у зміні проекту зберігся і при розгляді його в Головному комітеті по селянській справі наприкінці 1860 року, і при його обговоренні в Державній раді (Государственной Думе) на початку 1861 року.

19 лютого (3 березня) 1861 року в Петербурзі Олександр II підписав Маніфест про скасування кріпосного права і Положення про селян, які виходять з кріпосної залежності, що складалися з 17 законодавчих актів. Російська імперія перестала бути кріпосною державою, а її імператор отримав додаток до свого імені „Визволитель„ (Освободитель).

Вигляд пам’ятника Олексадрові ІІ в м.Одесі. Верхівку колони увінчує „Шапка Мономаха“ – символ влади російських царів. Фото поч.ХХ ст.

І ось наближається 1911 рік. Економіка Російської імперії стрімко розвивається, що дуже непокоїть її головних і споконвічних конкурентів – Францію, Германію, Англію. Але до початку І Світової війни, а після неї і революційних подій 1917 року ще є час. По країні пройшла хвиля святкування та вшанування ювілейної дати (50-річчя) ліквідації кріпосного права і його ініціатора імператора Олександра ІІ. Любили напевне у всі часи ювілеї та приурочувати будь-які святкування до якихось подій, як в часи Російської імперії, згодом в часи Радянського Союзу, а нині ця звичка прижилася і у вже вільній та незалежній Україні.

Пам’ятник Олександру ІІ в м.Києві на Царській площі (нині Європейська площа). Фото 1911 року.

Одним з перших такі пам’ятники були встановлені в усіх великих містах Російської імперії - Москві, Києві, Одесі, Самарі, Ростові-на-Дону (ще в 17.04.1890 р.) та невеликих містах і містечках в Ставропольському краї, Нечорноземній зоні, Пермській області і т.д. У Києві відкриття монументу відбувалося 30 серпня 1911 року в ході державного візиту до міста імператора Миколи ІІ, що безпосередньо відкрив пам'ятник. А в Одесі пам’ятникбув споруджений втравні1891 рокуна томусамомумісці, на якомув 1875році міська владаприймалиімператораОлександраII.

А встановлений у Юзівці (нині м.Донецьк) в 1916 році пам’ятник Олександру ІІ був взагалі першим пам’ятником у цьому місті. Пам’ятники, що були присвячені імператору, були різними за розмірами, формою, але всі вони несли дух визволення від кріпосництва – символу рабства.

Такий первісний вигляд мав пам’ятник на початку другого десятиліття ХХ ст.

Пам’ятник імператору Олександру ІІ був встановлений у тому ж таки 1911 році і у селі Вінцетівка (нині с.Запруд-дя Рокитнянського райо-ну). На постаменті пам’ятника був напис „Император Олександр ІІ. 1855-1881. Царь Освободитель. 1861 19 февраля 1911 г.“ Постамент цього пам’ятника зберігся в селі до цього часу.

Як же таращани могли відстати від загальнодержавної моди і тенденції? А тому міська громада приймає рішення на встановлення пам’ятника Олександру ІІ у своєму місті. І ось на зібрані кошти міської громади був замовлений пам’ятник у вигляді колони з габро чорного кольору та погруддя імператора. Місце довго шукати не довелося – вирішили встановити його у Іванівському парку (нині парк Танкістів), що розміщався біля Сінної площі.

Справа в тім, що на території міста Тараща початку ХХ століття існувало три базари: власне Базар (в тому розумінні, як ми його сприймаємо місцем торгівлі товарів широкого вжитку) на місці дитячого парку по вул.Комсомольська, Товаровий базар (місце купівлі-продажу тварин) на місці де нині розташовується сучасний ринок та Сінний базар (місце реалізації фуражу, кормів для худоби, збіжжя і т.ін.). З усіх базарів Сінний базар займав найбільшу площу і розташовувався на території, що зараз займають виробничі площі заводу „Мотор“, колишніх будівель Райпостачу (обидва по вул.Рози Люксембург) та Плодоконсервного заводу (по вул.Будьонного). Пам’ять про цей об’єкт торгівлі наскільки міцно увійшов до свідомості таращан, що ще на початку 1960-их років нинішня вулиця Будьонного носила подвійну назву – вулиця Будьонного-Сінна площа та відмічалася з цією назвою на планових матеріалах.

Власне такі об’єкти торгівлі були характерними для більшості міст і містечок Російської імперії. Для прикладу можна навести сучасні топонімічні одиниці, як залишок колишнього розвитку, що і нині існують в містах:

·Сінний ринок (м.Київ) – Центральний критий ринок у м.Києві, знесений в 2005 році;

·Сінна площа (Нижній Новгород) - площа в центрі Нижнього Новгорода;

·Сінна площа (Санкт-Петербург) (в 1952-1992 роках - площа Миру) - площа в центрі Санкт-Петербурга;

·Сінна площа (станція метро) - станція Петербурзького метрополітену на Московсько-Петроградської лінії;

·Сінна площа (Москва) - у XVIII столітті частина Страсного бульвару в Москві;

·Сінна площа (Єкатеринбург) - площа в Єкатеринбурзі;

·Сінна площа (Великий Новгород) - у Великому Новгороді;

А тому тут, безпосередньо біля місця концентрації купівлі-продажу продукції сільськогосподарського виробництва, в тому числі і зерна, великого за територією Таращанського повіту і був збудований млин.

Нині вже мало хто знає, що будівлі колишнього Райпостачу, які нині належать приватній особі, споруджувалися як будівлі Таращанської товарної біржі також біля місця концентрації товару. Згідно з визначенням „Вікіпедії“, товарна біржа - гуртовий, регулярно чинний ринок, де відбувається торгівля товарами за зразками або стандартами, в яких вказано перелік необхідних ознак (якість, сортність тощо), а також організація, що об'єднує юридичних і фізичних осіб, які проводять виробничу і комерційну діяльність, і має на меті надання послуг в укладенні біржових угод, виявлення товарних цін, попиту і пропозицій на товари, вивчення, упорядкування і полегшення товарообігу і пов'язаних з ним торгівельних операцій.

Сучасний вигляд будівлі, де розташовувалася Таращанська товарна біржа

Де ще на території міста, як не біля Сінного базару можна було з вигодою спорудити млин для переробки зерна та облаштувати товарну біржу? Запитання риторичне і кожен може дати на нього відповідь. І всі ці об’єкти були символами економічного розвитку регіону, а отже і тодішньої Російської імперії, як наслідок вільного підприємництва, не опутаний путами кріпацтва.

Вулиця Іванівська (нинішня вулиця Богдана Хмельницького) була людним місцем, адже по ній рухалася численна кількість повозок з пасажирами, возів із різним збіжжям, просто подорожніх. Але при спорудженні пам’ятника імператору та опорядження навколишньої території ця місцина набула затишку.

Та прийшли нові часи - з стрільбою, погрома-ми, зміною влади. І коли Радянська влада під контролем біль-шовиків остаточно здобула перемогу в політичній боротьбі, почалася боротьба з символами старої держави, в тому числі і пам’ятниками. Так в Києві 8 квітня 1919пам'ятник ОлександруII бувдемонтований. Бронзовийп’єдесталдо середини30-х років використовувавсяяк декоративнийпараднийвхід у сад, а на місці монументу перші роки стояв вирізаний з фанери силует червоногвардійця в будьонівці, що мав символізувати визволення пролетаріату. В кінці 1940-х років на місці пам'ятникаОлександруIIбуло споруджено пам'ятникЙосипуСталіну, демонтований незабаром після1956 року.

Вигляд пам’ятника Й.Сталіну на місці пам’ятника Олександра ІІ на початку 1950-их років. м.Київ

Ще цікавішою була історія в Одесі. Після приходу до влади більшовиків, пам’ятник ОлександруII неодноразово перероблявся. Шапка Мономаха була знята разом з символами самодержавства і добільшовицької Росії - двоголовим орлом, короною, мечем, скіпетром, жезлом і присвятними написами, включаючи ім'я автора проекту, скульптора М.І.Баринова. Колону задрапували червоною тканиною, а на встановленому поруч флагштоку стали піднімати червоний прапор. Монумент оголосили присвяченим III Інтернаціоналу, про що повідомляв відповідний напис і встановлений на пам'ятнику барельєф Карла Маркса. Урочисте відкриття відбулося 18 червня 1920 року.

Під час румунської окупації Одеси, румунська влада, яка почала відновлювати знищені більшовиками християнські святині міста, вочевидь, вирішила надати колоні вид якоїсь культової споруди і встановила на вершині колони пірамідку з хрестом та іконою, які були демонтовані після повернення радянської влади до Одеси.

Вигляд пам’ятника на початку 1950-их років в м.Одеса

Наближався черговий ювілей - 300-річчя возз'єднання України з Росією - в 1954 році монумент вирішили „пересвятити“ цій даті і він став іменуватися „Меморіалом возз'єднання України з Росією“. На місці, де колись ріс дуб, посаджений Олександром II, був споруджений бетонний пам'ятник Богдану Хмельницькому. Саму колону на цей раз не піддали ніяким переробкам. Через якийсь час бетонний гетьман пропав.

У 70-х роках XX століття йшли розмови про демонтаж пам'ятника, але монумент був ще раз „перепосвячений“ вже Одеській (Хаджибейській) фортеці і А.В.Суворову: у 1975 році на ньому з'явилися написи про дату заснування парку та про те, що на цьому місці розташовувався Андріївський бастіон, споруджений в 1793 році і що нагляд за будівництвом здійснював сам великий полководець А.В.Суворов. А так, як він відвідував цю фортецю неодноразово, то на колоні з'явився його барельєф. Але при цьому не врахували головного – часи змінюються і немає нічого вічного. Всі ці елементи були виготовлені з бронзи, а тому в 1990-х роках вони були вкрадені. В 2011 році заступник голови Одеської обласної державної адміністрації Д.Волошенковпідкреслив:„Думаю, миприв'яжемовідкриттяреконструйованоїколонидо якоїсьзнаменноїі важливоїісторичної дати-200-річчяБородінської битвиабо 400-річчя Дому Романових“. Згодомміська влада прийняларішення закінчитиреконструкціюмонументав 2012році іприурочитийогодо Дня міста, що відзначається в Одесі 2вересня.

Такі ж зміни сталися з пам’ятником Олександру ІІ і в нашому місті. При черговій зміні влади в місті (а вона змінювалася за роки Громадянської війни більше десяти разів), погруддя імператора вже неіснуючої Російської імперії було скинуте і доля його не відома.

До кінця 1940-их років поки що не відомо, де розташовувався пам’ятник Олександру ІІ, та що і чим він міг прикрашати. Головне, що з ним не повторилася анекдотична історія, яка тиражувалася на великій території колишнього Радянського Союзу. Справа в тім, що в часи сталінських репресій, коли долі навіть високопоставлених діячів держави змінювалися в хвилині, їхні портрети в підручниках замальовувалися за вказівками компетентних органів самими учнями. А от з численними пам’ятниками було дещо складніше і тому винайшли спосіб, при якому ліквідовувався не сам пам’ятник, а лише голова скульптури, а на її місці прикріплювали голову нового діяча. І економіка, і виховний політичний момент. Зі смертю Сталіна в 1953 році на ХХ з’їзді КПРС, що відбувся 14-25 лютого1956 року, було засуджено культ його особи і, побічно, ідеологічної спадщини. Як наслідок масово почали ліквідовувати пам’ятники колишньому керівнику держави. Але підходи залишилися ті ж. І тому часто можна було побачити пам’ятник новому керівнику держави – Хрущову у військовій шинелі або френчі з люлькою в руці…

Мітинг жителів міста Тараща біля Свято-Георгіївського собору. Фото 1918 року.

Фотопоч.ХХ ст. Свято-Георгіївського собору, яке відоме багатьом жителям міста Тараща, що цікавляться історією краю

Після закінчення німецької окупації, одним з головних завдань радянської влади була і ідеологічна робота. А тому на місці зруйнованого на початку 1930-их років Свято-Георгіївського собору (собор руйнували довго і затято і остаточно його знищили в кінці 1950-их років, але фундамент існує і по цей день), як нагадувань про Російську імперію, було вирішено поставити зображення вождя.

Фото кінця 1950-их років із зображенням пам’ятника Леніна на місці Свято-Георгіївського собору в період святкування чергової річниці Жовтневої революції 7 листопада

Пам’ятник на центральній площі міста простояв до середини 1960-их років. За цей час на території міста було збудовано кілька значних будівель – навчальний корпус з актовою залою на 475 місць, 14 класних аудиторій, спортзалом, бібліотекою та читальним залом Таращансь-кого технікуму механізації сільського господарства, навчальний комплекс Тара-щанської школи–інтернат, будівництво 16-квартирного будинку по вул.Шевченка (нинішня нумерація 42), ну і, звичайно, будівлю, де розта-шовувався Таращанський рай-ком КПУ по вул.Шевченка. При її будівництві пам’ятник з бюстом Леніна не переносили.

Будівля Таращанського РК КПУ розташувалася на місці знищеного Свято-Георгіївського собору і під її будівництво було використано старий фундамент. Але при цьому проектанти чи будівельники дещо прорахувалися і частина нинішньої будівлі не повністю лягла на старі фундаменти. Як наслідок, порівняно ще нова будівля має тріщину, що з кожним роком збільшується.

Вигляд пам’ятника у 1959 році

Та після спорудження будівлі РК КПУ простояв пам’ятник Леніну на постаменті імператора Російської імперії не довго. Центральна площа міста потребувала корінного перепланування щоб максимально виконувати агітаційні функції, визначені державним устроєм та внутрішньою політикою, яку проводило тодішнє керівниц-тво країни. Реконструкцію площі було заплановано провести до чергової, та й ще круглої дати – 100^ї річниці з дня народження політичного ідола Радянського Союзу В.І.Леніна, що відзначався 1970 року. З цією метою було замовлено і новий пам’ятник вождю світового пролетаріату.

Вигляд пам’ятника і площі в цілому після спорудження будівлі РК КПУ. Фото поч.1960-их років

Слід відзначити, що цьому пам’ятнику також не щастило. Він двічі за своє порівняно недовге існування переносився з місця на місце на самій площі, поки один з колишніх керівників, що працював в РК КПУ, а потім і при незалежній Україні, не демонтував його в 1992 році. Першим місцем встановлення пам’ятника було місце поблизу Меморіалу загиблим воїнам. Правицею скульптури Леніна вождь ніби вказував на знамените кафе „Таращанка“, де продавалося пиво, а також можна було випити і гарячіші напої. Але при черговій реконструкції площі до 30^ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні (1975 рік), пам’ятник Леніну змінив своє місцезнаходження та був розвернутий навколо осі на 180⁰. При цьому правицею скульптури вождь вже вказував на інше місце випивки – літнє кафе „Карась“, повернувшись спиною до кафе „Таращанка“. З цього приводу існувало багато анекдотів у таращан.

Ну а пам’ятник періоду радянської імперії був перенесений на територію Таращанської школи-інтернат, збудованої в 1961 році. Справа в тім, що ця школа на початку свого існування була дещо автономна серед інших шкіл, як міста, так і району. А тому, згідно неписаними тоді правилами, повинна була мати і свій ідеологічний пам’ятник. Пам’ятник з бюстом Леніна було встановлено між навчальним та спальним корпусами. В цей час на території школи інтенсивно проводилися роботи з благоустрою та формувалися насадження – створювалися клумби, живі огорожі, організовувалися алеї, був закладений дендрологічний парк. І місце пам’ятнику було створено відповідно затишне та урочисте. Біля нього часто проводилися урочисті лінійки школи, а також прийом в жовтенята та піонери. І лише з 1973 року прийом у піонери учнів школи-інтернату став проводитися на центральній площі міста біля нового пам’ятника Леніну.

У 1980 році Таращанська школа-інтернат зазнала реорганізації і в результаті отримала статус допоміжної. А вже в 1982 році пам’ятник у черговий раз змінив своє місце розташування. Його було перенесено і встановлено перед центральним входом до школи, для чого було проведено і перепланування алей. З яких причин це було здійснено – не зрозуміло. Можливо, у зв’язку із специфічним контингентом учнів, які оселилися в школі і важче було працівникам педагогічного колективу проконтролювати збереження пам’ятника.

І ось 1991 рік. Позачерговою сесією Верховної Ради УРСР24 серпня, прийнятий Акт проголошення незалежності України, яким проголошено створення самостійної української держави - України. Тим самим було покладено край юридичному існуванню Української Радянської Соціа-лістичної Республіки. В державі іде повальне знищення і ліквідація старих символів неіснуючої держави – Радянського Союзу. З центральної площі міста було ліквідовано колишніми працівниками апарату районного комітету компартії України пам’ятник Леніну.

Вигляд нового пам’ятника Леніну в 1970 році та 1969 році відповідно.

Коло замкнулося, історія повторилася. З постаменту пам’ятника Олександру ІІ був знятий і бюст Леніна, який декілька десятиліть увінчував його.

Прийом в піонери біля пам’ятника Леніну школярів Таращанської школи-інтернату. Фото 22 квітня 1969 року.

Але, дай Боже, щоб новий черговий вождь нашої держави, що стане на чолі чергової партії чи партійки, які появляються ніби гриби після дощу, не проголосить себе великим політичним діячем і його „лизунці“ не використають вже готовий постамент для встановлення чергового бюсту. А може і регіональний „вождик“, прочитавши цей матеріал, тихцем від своїх зверхників, яким старанно, по-холуйськи, служить, не використає його для звеличення свого „Я“. Але звеличувати можна щось, а нуль при множенні залишається нулем. І сірий колір також, як до нього не добавляй сірої фарби, залишиться сірим.