...У березні 1917 року після звістки про повалення царизму трудівники Таращі добилися від губернського комісара Тимчасового уряду звільнення з в’язниці арештованих. Замість поліції була організована міліція. Поряд з повітовою земською радою при комісарі Тимчасового уряду, у квітні 1917 року в Таращі виникла Рада робітничих депутатів. У квітні 1917 року страйкували робітники чавуноливарного заводу та інших підприємств. У липні в місті відбулася масова демонстрація жінок-солдаток. Вони вимагали укладення миру і видачі хлібних пайків сім’ям фронтовиків.
Революційний рух у місті значно посилився після звістки про перемогу Жовтневого збройного повстання у Петрограді. У грудні 1917 року до Таращі прибув член партії з 1898 року, учасник жовтневих подій у Петрограді І. К. Михайлов. На зборах і мітингах він розповідав про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції, роз’яснював програму більшовицької партії, спростовуючи цим самим наклепи буржуазної преси на більшовиків.
Для встановлення Радянської влади в повіті на початку січня 1918 року була створена ініціативна група. До неї увійшли І. К. Михайлов, П. П. Лисенко, М. Й. Машинцева, П. 3. Бродська, І. Н. Гриневич, П. В. Мозоль та ін. Насамперед вони приступили до створення загону Червоної гвардії. 15 січня в Таращі мав відбутися мітинг колишніх фронтовиків повіту, на який прибуло близько тисячі чоловік, але організатора його І. К. Михайлова в ніч на 15 січня заарештували гайдамаки і відправили до білоцерківської в’язниці. Довідавшись про це, обурені фронтовики роззброїли повітову міліцію і вільних козаків. Посаду повітового комісара скасували, і вся влада в Таращі й повіті перейшла до ініціативної групи, яка утворила ревком. І. К. Михайлов, визволений з білоцерківської в’язниці у зв’язку з відступом військ Центральної ради, очолив підготовку до повітового з’їзду Рад. У лютому в Таращі була організована партійна група в складі місцевих жителів Я. П. Лисенка, 0. Ковтуна, Н. Сектима, а також комуністів-фронтовиків В. С. Баляса із с. Лісовичів, П. С. Григоренка і Степченка з с. Ківшуватої та С. Винарського з с. Василихи.
Перший повітовий з’їзд Рад відкрився 22 лютого. Делегати обговорили найбільш злободенні питання: про землю, зміцнення Червоної гвардії, створення повітових органів Радянської влади. Серед делегатів було чимало представників націоналістичної «Спілки». І ось тут, на з’їзді, який тривав цілий тиждень, комуністи розгорнули боротьбу за кожного делегата. І. К. Михайлов виступав з доповідями з усіх питань порядку денного, брав участь у дебатах, викриваючи наміри буржуазних націоналістів. У результаті цього були прийняті всі більшовицькі резолюції, а до повітвиконкому обрали переважно більшовиків. Очолив його І. К. Михайлов, секретарем став І. Н. Гриневич. Виконком ліквідував інститут мирових суддів і організував народний суд. Через те, що на з’їзді не було делегатів від 5 волостей, ухвалили вважати обраний комітет тимчасовим і розпочати підготовку до II повітового з’їзду Рад.
Працювати доводилось у дуже тяжких умовах. Не було грошей для фінансування першочергових робіт. Більшість шкіл у повіті і лікарня були закриті. Щоб знайти кошти, виконком наклав на місцеву буржуазію контрибуцію в сумі 60 тис. крб., які використали для заробітної плати вчителям та відновлення роботи лікарні. Земельна комісія на чолі з П. С. Григоренком приступила до розподілу поміщицької землі і реманенту. Проводилася робота щодо створення на місцях Рад та земельних комітетів і підготовка до II повітового з’їзду Рад. В цей час німецькі окупанти вже захопили залізничну станцію Рокитне і с. Синяву. Робітники Синявського цукрового заводу і місцеві селяни під керівництвом братів Годлевських вчинили ворогу збройний опір, але зважаючи на нерівність сил, звернулися по допомогу до Таращанського повітвиконкому. Делегати, які зібралися на II повітовий з’їзд Рад, оголосили себе мобілізованими. У селах було проведено мобілізацію колишніх фронтовиків. Загін чисельністю до 800 чоловік під командуванням повіт-військкома Ф. П. Гребенка та його помічника В. С. Баляса вирушив проти окупантів. До синявських повстанців протягом 11 — 12 березня приєдналося близько 10 тис. селян з навколишніх сіл Таращанського і Васильківського повітів. Вони вибили загони німців і гайдамаків із станції Рокитне і захопили тут 40 вагонів гвинтівок і 24 кулемети. Тільки з допомогою броньовиків і артилерії загарбникам вдалося придушити повстання.
Оцінюючи реальну обстановку, повіт-виконком прийняв рішення створити із добре озброєних колишніх фронтовиків партизанський загін (20—25 чоловік) і перейти з ним на нелегальне становище, а решту загонів розпустити до особливого розпорядження середині березня німецькі війська зайняли Таращу і разом з загонами Центральної ради почали грабежі, криваві розправи. Вони арештували членів повітвиконкому П. В. Мозоля, В. С. Баляса, І. Н. Гриневича, П. С. Григоренка, А. Н. Михайлову, М. Й. Машинцеву та інших учасників боротьби за Радянську владу в місті й повіті. І. К. Михайлова, якому пощастило вибратися за межі повіту, оголосили поза законом.
Репресії проти комуністів не паралізували діяльності Таращанської партійної організації. Більшовицьке підпілля (в складі П. 3. Бродської, О. Ковтуна та ін.) підтримувало зв’язок з арештованими і розрізненими партизанськими групами. У квітні 1918 року невеликий партизанський загін напав на таращанську в’язницю, обеззброїв державну варту, що налічувала 40 чоловік, і визволив 22 арештованих, у т. ч. П. В. Мозоля, В. С. Баляса, П. С. Григоренка, І. Н. Гриневича. Учасники нападу захопили кулемет, 18 гвинтівок, 3 тис. патронів, воза та 6 коней.
Того ж місяця в Таращі з членів підпільної партійної організації створено трійку в складі І.Н. Гриневича, Я. П. Лисенка і П. 3. Бродської. Вона підтримувала зв’язок з Білоцерківською парторганізацією, Києвом та партизанськими загонами. Завдяки активній діяльності таращанського більшовицького підпілля у повіті виникло ще кілька партизанських загонів та груп. На заклик Київського губревкому наприкінці травня партійна організація створила підпільний військово-революційний комітет на чолі з П. В. Мозолем. Ревком мав підготувати, а потім очолити повстання.
Партизанський рух селян у повіті набирав дедалі більш організованого характеру і в червні 1918 року переріс у найбільше на Україні Таращанське повстання, яке злилося з повстаннями трудящих Звенигородського, Канівського та інших повітів губернії. До головного штабу повстання ввійшли В. С. Баляс (начальник артилерії), П. В. Мозоль (начальник господарської частини), І. Н. Гриневич (політ-комісар), П. С. Григоренко, Ф. П. Гребенко та ін. Основне ядро штабу становили більшовики. Делегат від київських більшовиків на І з’їзді КП(б)У повідомляв, що губернська партійна організація встановила зв’язок з повстанцями Таращанського та інших повітів і керує їх боротьбою. 12 червня таращанці вигнали окупантів з міста, а в середині червня стали повними господарями в повіті. Навіть після того, як німецькі загарбники, підтягнувши сили, 20 червня знову захопили Таращу, повстанці займали близько трьох чвертей повіту.
Загони повстанців, що налічували до 20 тис. чоловік і складалися з кінноти, піхоти, кулеметних команд і артилерії, громили німецькі гарнізони і гетьманських карателів. Широкий розмах повстання викликав серйозне занепокоєння німецького командування і гетьманських властей. Ворог, намагаючись оточити і знищити повстанців, кинув проти них 5-у кінну баварську дивізію та 2 піхотні дивізії 27-го армійського корпусу. Майже два місяці тривали запеклі бої. На початку серпня повстанські загони прорвали вороже кільце, форсували Дніпро і здійснили під командуванням В. С. Баляса героїчний рейд по Лівобережній Україні до кордонів РРФСР. Восени 1918 року в нейтральній зоні вони влилися в 1-у Українську радянську дивізію і склали основне ядро легендарного Таращанського полку, яким командував В. С. Баляс, а коли його поранили — В. Н. Боженко.
Після того, як повстанці залишили Таращу і повіт, боротьба проти ворога не припинялась. 11 серпня на губернському з’їзді підпільних ревкомів представник від Таращанського повіту доповідав, що підготовка до нового повстання йде повним ходом. У вересні тут уже діяв партизанський загін під командуванням П. І. Кравченка. 23 листопада партизани вчинили наліт на Таращу, розігнали державну варту, захопили в’язницю і визволили 56 політичних в’язнів1. Після відступу німців, з кінця листопада і до середини грудня, до приходу січовиків Директорії, Тараща була в руках партизанів. На початку березня 1919 року радянські війська разом з повстанцями визволили місто. Знову був створений ревком, до складу якого ввійшло 12 комуністів. Міська партійна організація об’єднувала тоді 56 чоловік.
Відновлення Радянської влади відбувалося в складних умовах. У підпіллі діяла петлюрівська контрреволюція, частина службовців старих установ відмовлялася працювати, місцева буржуазія вела відкриту агітацію проти більшовиків і Рад. У повіті діяли куркульські банди, які часто робили наскоки на Таращу, грабували і тероризували населення. Так, 11 червня банда Яценка захопила місто, але вже через два дні за допомогою частин Червоної Армії воно було визволене, банду розгромлено, а її ватажка вбито.
Місту загрожувала й нова небезпека — війська Денікіна, що насувалися з півдня. Партійна організація оголосила себе мобілізованою на денікінський фронт. Щотижня на збірні пункти Таращі з’являлося близько 150 добровольців. Учасники міських профспілкових зборів і І повітового з’їзду волосних виконкомів і комнезамів, що відбулися в липні, у своїх резолюціях поклялися захищати пролетарську владу і допомагати Червоній Армії в її боротьбі проти денікінців і куркульських банд. Наприкінці серпня загін добровольців, яким командував І. П. Яцевський, відправився на фронт, повітревком евакуювався в м. Гомель. У Таращі залишилася підпільна більшовицька група на чолі з П. П. Лисенком 29 серпня 1919 року місто захопили денікінці.
На початку листопада партизанський загін, організований більшовицьким підпіллям, розгромив денікінський гарнізон і визволив Таращу. У місті й повіті було відновлено Радянську владу. 2 січня 1920 року в місто вступила 2-а Таращанська бригада. Ревком (голова — М. П. Лисенко) головну увагу приділяв відбудові господарства, нормалізації життя. Для зміцнення місцевої партійної організації Київський губком партії направив до Таращі двох комуністів — Кузнецова та М. С. Андріанова, який був обраний секретарем повітпарткому. Ревком провів комуністичні суботники, під час яких заготовляли паливо і впорядковували місто. Налагоджувалася робота міської лікарні, в центрі уваги якої стала боротьба проти епідемії тифу. На базі різного типу шкіл було створено 2 трудові школи 2-го ступеня і одна 1-го. У березні відкрито перший у повіті дитячий садок на 50 місць. Почала виходити повітова газета «Известия». Трудящі палко підтримували Радянську владу. Перша повітова безпартійна конференція, що відбулася на початку квітня, з усіх питань прийняла більшовицькі резолюції.
Відбудові господарства міста перешкоджала активізація куркульських банд, які, скориставшись наступом білополяків, на початку травня 1920 року відрізали Таращу від повіту. Ревком і партком евакуювалися, залишивши в підпіллі групу комуністів на чолі з І. П. Яцевським. 10 травня в Таращу вступили білополяки. Але вже 28 травня кавалерійська бригада Г. І. Котовського визволила Таращу від інтервентів. Пам’ять про котовців дорога таращанцям. У місті поховані командири 1-го і 2-го кавалерійських полків цієї бригади І. М. Макаренко та І. С. Нягу.
Після вигнання білополяків повітревком на чолі з І. П. Яцевським і партком, головою якого був І. Н. Гриневич, спрямували всю свою діяльність на допомогу фронту, на створення місцевих органів влади в повіті, на відбудову господарства і виконання продрозверстки. 10—11 липня 1920 року в Таращі відбулася II повітова безпартійна конференція, яка прийняла рішення створити на місцях Ради і комнезами, приступити до землевпорядкування. На конференції обговорювалися також питання про стан народної освіти й організацію осередків Комуністичної Спілки Молоді.
Першими організаторами комсомолу в повіті стали В. С. Іванушкін, Н. Б. Рахліс, О. Ф. Соловйов. На 1 серпня 1920 року комсомольська організація міста налічувала 22 чоловіка. Комсомольці збудували барак на 20 чоловік для хворих на тиф, у 1921 році налагодили роботу притулків для 400 дітей, що прибули з голодуючого Поволжя, брали участь у діяльності продзагонів.
У серпні 1920 року в повіті діяли вже 45 комнезамів. У вересні відбувся І повітовий з’їзд КНС3, який підкреслив, що одним з найголовніших завдань є боротьба за хліб. Але виконання продрозверстки проходило в умовах нової хвилі куркульських виступів. Велику допомогу трудящим у боротьбі з бандитизмом у повіті подала 17-а кавалерійська дивізія Г. І. Котовського, штаб якої в січні—квітні 1921 року розміщувався в Таращі. Окремі підрозділи дивізії охороняли підприємства, склади, зсипні пункти. Червоноармійці брали участь у посівній кампанії, допомагали сільській бідноті налагоджувати господарство....
"Історія міст і сіл УРСР"
Л. Г. КОЗЛОВСЬКА, І. 3. ПІЛЬКЕВИЧ
Далі буде.