Як і в інших місцях, жартував, що машини супроводу з «мигалками» заважають бачити те, що є довкола. Бачити справжнє, без гриму і глянцю. Розмовляти з людьми, не вибраними кимось для бесіди, а з тими, хто трапиться випадково: вдома, на роботі, на вулиці...
Стримано сприймав емоційні розповіді мого товариша Олексія Бережного, котрий сусідній край знав ще з радянських часів, а в недавні роки шукав там підтримки у справах, що турбували нас в Україні: використання Дніпра як світової транспортної артерії, ко-оперування при виробництві великовагових рефрижераторів, безвідходна переробка сміття, «зелена» енергетика тощо. Давно збиралися інкогніто провідати Білорусь, її «глибинку», порівняти побачене з нашою дійсністю. Після відомих подій кінця минулого і нинішнього року варіант «інкогніто» став неможливий. Довелося просити дозволу в посольстві. Там заперечень не було, зустрілось, спасибі послу та іншим працівникам, сприяння.
Їхали скромним «фольксвагеном». Особливий статус делегації визначало хіба лише те, що за кермом автомобіля сидів тричі міністр України Василь Цушко і що вдвох з Олексієм Бережним вони представляли успішних господарників з величезним досвідом і глибоким розумінням життя людей, суспільства, з досвідом управління на основному — виробничому — рівні і на рівні району, області, держави. Для мене, принаймні, це мало виняткове значення.
З митниці в районі Нової Гути ми попрямували на північ, аж до Вітебська. Намір визначили раніше — відвідати територію подалі від столиці, не густо заселену, з бідними ґрунтами. Стосовно центральної України це провінція, подібна нашим Житомирщині, Рівненщині, Чернігівщині. Але... не провінція, в ній немає натяку на покинутість. Найперше доглянута дорога без жодних вибоїн та інших ознак занепаду: і магістралі, і роздоріжжя. Чітка, ніби свіжа розмітка, транспорт рухається з абсолютним дотриманням порядку — через населені пункти зі швидкістю 50 км/год., поза ними — до 100 км/год. Часті з’їзди в ліс обмежуються шлагбаумами. Вони відкриті скрізь, але за ними ні смітинки, без пакетів та інших «оздоб», характерних для нашого придорожнього довкілля. Зрідка трапляються авто шляхової поліції, що контролює швидкість транспорту в додаток до автоматизованої системи, свідчення якої по всій території держави ніким оскаржені не можуть бути (ми «піймали» випадково штраф на майже 150 білоруських рублів ~ 62 долари). За три дні ніде не бачили бур’яну на узбіччях, трава скошена не лише поруч з асфальтом, а й на схилах до поля чи лісу. Однаково на центральних і місцевих дорогах. Нові чотириполосні дороги — платні, через столицю до трьох переходів кордону в Польщу, двох — у Росію (район Смоленська), по одному в Литву і Україну. Інші дороги теж впорядковані, відремонтовані або оновлені з достатньою кількістю пунктів обслуговування транспорту (11 пунктів за маршрутом від України до Литви, 20 — від Бреста до кордону зі Смоленською областю), з наявністю кемпінгів поблизу міст і насичених транспортних розв’язок.
Села з переважно старою дерев’яною забудовою. На відміну від нашого Полісся (і скрізь в Україні), в білоруських селах майже немає покинутих дворищ. Натомість мало не в кожному селі по кілька добротних нових обійсть, що вже декілька років зводяться за державною програмою, яка змістом нагадує ту, що приймалася на початку 90-х у нас, на основі Закону «Про пріоритетність соціального розвитку села...». (Цей закон нашою владою забутий, а він не допускає, зокрема, всіляких злочинних «гармонізацій» з медициною, освітою, шляховим будівництвом і т. ін. в сільській поселенській мережі). Пояснення стабільності просте: люди не втікають із країни, надійно маючи роботу, хороший заробіток, соціальну захищеність і вдвічі більшу, ніж у нас, пенсію.
Пізно ввечері добралися до Вітебська, надзвичайно красивого, впорядкованого обласного центру з відновленими старовинними храмами та іншими будівлями, продуманою сучасною забудовою, що зберігає привабливість архітектурного ландшафту, збагаченого хвилястим рельєфом довкола швидкої судноплавної Західної Двіни. Ночували в оновленому (як і скрізь) готелі, де ночівля (зі сніданком) коштувала нам приблизно 600 гривень за номер.
Уранці відвідали деревообробний комбінат (відкрите акціонерне товариство), що виробляє переважно плиту для виготовлення меблів. Щоб не вдаватися до зайвих подробиць, відзначу, що продуктивність комбінату розрахована на щорічний приріст деревини в лісах області (Білорусь не експортує ліс-кругляк). Виробництво безвідходне, технологія найсучасніша, виготовляють також водостійкі і незаймисті плити. Продукція експортується в двадцять одну країну Європи, в тому числі до нас — у Харків і Херсон. Зайнято на комбінаті 900 працівників, середня зарплата — зверх 600 доларів, хороший соціальний пакет (лікування, санаторій, гуртожиток для прибулих, коротка житлова черга), плинність кадрів близька до нульової. У колективі є кілька українських сімей, що прибули сюди після 2014 року.
І тут, і в Мінську, і в інших містах Олексій Тимофійович привертав нашу увагу до хрущовок: «Погляньте, вони всі реконструйовані: зовнішнє утеплення (до 40 відсотків збереження тепла), євровікна замість попередніх, всередині нова сантехніка і все інше. Мешканців відселяли, робили реконструкцію за державний кошт, потім повертали людей. Так зроблено скрізь у країні. Уже зроблено!».
За містом привертали увагу ретельно оброблені масиви і клапті землі, здебільше зелені від озимини. Швидко доїхали до агропромислового комплексу з дивною назвою «Мозоловгаз». Виявляється, за розпорядженням влади всі «облгази» мають у своєму віданні агропромислові комбінати і за рахунок власних прибутків інвестують розвиток останніх. Про сам комбінат говорити можна довго й із захопленням. Для тих, хто знається на сільському господарстві, назву цифри: урожайність зернових — 52 ц/га, в тому числі кукурудзи — 88 ц/га, середній надій на корову — майже 10500 кілограмів. Стадо — поліпшений голштино-фриз. Про технологію розповідати не варто. Треба дивитися (ми попросили відеозапис про підприємство, запропонуємо його редакціям ЗМІ, 15 хвилин — невеликий матеріал). Комбінат — база для практичної підготовки студентів вітебських інституту і коледжу. Кращі з практикантів мають змогу отримати тут роботу, збудувати за допомоги комбінату житло, задовольнити побутові потреби (є медична амбулаторія, пральня, швейна майстерня, перукарня, фітнес-салон, стадіон і майданчики зі штучним покриттям...).
Уявити, що наші олігархи, власники «обленерго», займаються аграрним виробництвом, складно. У сусідів це можливо хоча б тому, що «облгази» — корпоративна власність з вирішальною участю держави.
Підозрюючи, що підприємство — об’єкт для екскурсій, цікавимось про наявність схожих в області. Відповідь фантастична — 131, в тому числі роботизованих. (Зізнаюся, вперше бачив ферму, де доять корів роботи, корми доставляються борисовськими автоматизованими роздатчиками. Ферму, де у просторому приміщенні перебуває безприв’язно 200 корів, про кожну з них комп’ютер видає інформацію щодо засвоєння корму, кількості заходів на доїння, обсягу одержаного молока... Так на всіх фермах господарства).
— Звичайно, — каже керівник комбінату, тут багато людей з вищою освітою, спеціалістів: операторів, біотроніків (двоє — нещодавні емігранти з України).
— А які показники по області? — цікавиться В. Цушко.
— Надій понад 5 тисяч кілограмів.
— А який бонітет ґрунтів?
— У середньому 26 балів.
— Обалдєть, — збивається на російську Василь Петрович, — у нас в середньому вдвічі з лишком більше. Щоправда, його вже понизили монокультурами та хімією. Та й хто його перевіряв?..
— У Несвізькому районі, — втручається в розмову О. Бережний, — щороку вносять в середньому 50—60 тонн на гектар органіки. Тому й показники такі.
Переїжджаємо в «глибинку», в Оршанський район. Схожий агрокомбінат, схожі показники, аналогічна технологія виробництва. Цікавимось технікою.
— Переважно техніка білоруського виробництва. Оранка восьмикорпусними оборотними плугами, так вирівнюються площі. 350—400 — сильний «Білорус» справляється успішно, — пояснює керівник АПК. Комбайни гомельські: і зернові, і для кукурудзи, і для зеленних.
Заступник голови райвиконкому ділиться клопотами: «У мене 221 заява українців, просяться на постійну роботу і проживання».
Гадаю, це вже зверх тих 165 тисяч, що знайшли тут свою нову батьківщину.
Нічний Мінськ в орнаменті електричних вогнів. Напевно, за ілюмінацію відповідає хтось один — є продумана логіка в освітленні широких вулиць, будинків, споруд, композицій. У житлових будинках освітлені більшість вікон, немає відчуття присмерку, як на масивах у вечірньому Києві.
Готель тризірковий. Достатній комфорт, вартість така само, як у Вітебську. Програма наступного дня насичена. Ще в Києві я пропонував відвідати якийсь льодовий стадіон (вони є в усіх обласних центрах, в частині районних). Показали «Чижовка-Арена». Проектував його той самий архітектор, що перед цим займався схожою спорудою у Вітебську. Це державна установа, що зводилася до чемпіонату світу у 2012 році. Об’єкт найбільший у світі і найкраще технологічно оснащений. Може використовуватися для різноманітних культурно-спортивних заходів, для дозвілля жителів Мінська. У столиці це другий льодовий палац. Раніше на місці арени був пустир.
Набираємо рекламних проспектів. За словами директора комплексу встигаю записати: «54 платні послуги для населення, 325 людей персоналу, 60 мільйонів рублів (~25 мільйонів доларів) — річне утримання, половина — за рахунок бюджету, центральна арена на вісім тисяч глядачів, квитки дешеві, ДЮСШ користуються ареною безплатно...».
Пригадую, в Києві льодову арену відкривали урочисто ще у 1971 році. Недовідкрили, руйнується поблизу Одеської площі. Перша українська олімпійська чемпіонка з фігурного катання О. Баюл нещодавно відмовилася від українського громадянства. Збіг обставин?
Шість років тому в Мінську відкрили центральну бібліотеку. Споруда архітектурно унікальна. Її щодня відвідують майже дві тисячі людей, щоправда, більше цікавляться видами столиці з панорамного ліфта та оглядового відкритого майданчика з висоти над тридцятим поверхом. Фонд бібліотеки — приблизно 11 мільйонів найменувань. Найпередовіше технічне оснащення, контакт і співпраця з усіма провідними бібліотеками світу. Паперова і електронна картотеки. Прошу показати інформацію з фонду на букву «М».
Через кілька секунд знаходжу своє прізвище, відсилки на книжки, навіть окремі статті. Запитань більше не ставлю.
Наталя Качанова, Голова Верхньої палати парламенту і два голови постійних комісій Михайло Русий і Сергій Рачков не пошкодували для нас свої півтори години робочого дня.
Білорусь обходить Європу в ефективності АПК. Тому-то й дивляться звідти неприязно, як на конкурента. До того ж (це вже наші спостереження: О. Бережний ще за радянських часів здобував у Голландії практику, рік наймитуючи у фермера, хоча був уже генеральним директором виробничого об’єднання) їх виробництво загалом дрібнотоварне, воно успішно функціонує завдяки підтримці держави, політика якої спрямована на утвердження авторитету фермера-аграрія.
У Білорусі виробництво великотоварне, воно не лише впливає на економіку, а й соціально формує суспільну політику, опираючись на трудовий колектив як найважливішу частину суспільства. Взаємодія трудового колективу, громади, місцевого самоврядування і державної влади створює в людей відчуття господаря своєї країни, причетності кожного до державних справ.
— Новий договір з Росією не загрожує суверенітету Білорусі? — цікавимось.
— Абсолютно, Білорусь ні на гран не поступиться своєю незалежністю, — відповідає Наталія Іванівна.
У світі відбулись цивілізаційні зміни. Вони зачіпають усі країни, США зокрема. У Білорусі — теж. До цих змін потрібно готуватись, враховувати їх. Певен, наші сусіди можуть із цим впоратися успішніше, ніж багато хто.
У другій половині дня прибули до Несвізького району, в сільськогосподарський виробничий кооператив «Агрокомбінат Снов». Часу було обмаль, тому з керівником комбінату Миколою Радоманом його ж машиною об’їхали всі основні об’єкти. Дорогою він давав пояснення. Точні, лаконічні, переконливі. Сюди, а не хто знає куди, треба їхати нашим управлінцям, найперше «реформаторам». Інженер-механік, керівник, Голова Аграрного союзу Білорусі і Мінської області, глибокий аналітик міг би багато корисного розповісти тим, хто потребував би нових знань. Господарство унікальне, за 70 років у ньому лише третій (!) керівник. (В. Цушко нагадав, що за 30 років Незалежності в Україні було 29 (!) міністрів економіки. Передачі якого досвіду можна з того мати?).
З подарованого нам проспекту «Академия хозяйствования» та з розповідей представників господарства згадаю лише дещо. Рецепт вдалого ведення сільськогосподарського бізнесу: працювати за формулою «поле—ферма—переробка—прилавок—споживач». Іще одне. Керівники СВК сьогодні — це постійне навчання, самоосвіта. Треба відстежувати всі напрями сільськогосподарського життя, всі світові тенденції, бути в курсі трендів.
Територія підприємства — 9437 гектарів, орної землі — 7810 гектарів, бонітет земель — ~48 балів. 18 населених пунктів. Трудяться приблизно 1900 людей. Середня зарплата в нинішньому році — 543 долари.
Дві школи, де навчаються відповідно понад 500 і 80 дітей.
Виробнича структура: шість бригад, що займаються рослинництвом, вісім ферм ВРХ, свинокомплекс, птахоферма, м’ясокомбінат, цех переробки молока, машинний двір і майстерня, будівельний підрозділ, цех з виробництва біогазу, цех м’ясо-кісткового борошна, мережа фірмової торгівлі.
Урожайність зернових в нинішньому році — 80,3 ц/га (в перший рік існування господарства — 6,5 центнера).
Минулого року вироблено 31442 тонни молока, 29753 тонни м’яса. На 100 гектарів угідь молока вироблено 3261 центнер, м’яса — 3430 центнерів.
Удій на корову — 10903 кілограми, рентабельність молока — 33,4 відсотка (в Україні — приблизно 12 відсотків).
У 2020 році вироблено валової продукції на 110 мільйонів рублів (46 мільйонів доларів).
Уся продукція тваринництва переробляється на комбінаті, вона реалізується через мережу фірмової торгівлі вдома, в райцентрі, в столиці.
Працюють будинок побуту, банно-пральний комбінат, закритий плавальний басейн, три бані, Будинок культури, кафе, два готелі. Плануються будівництво спорткомплексу, благоустрій сіл, реконструкція мережі водопостачання.
— А як ви ставитеся до продажу землі?
— Ми ж не ідіоти. Земля належить народу, державі. Користувачі її орендують, а розпоряджаються продукцією, виробленим товаром.
Між іншим, записи в Конституціях України і Білорусі щодо землі майже ідентичні.
Пригадалося сказане одним із керівників Білорусі: «Навіть у сні не могло привидітись, що ми будемо продавати продукти Україні — годувальниці всього Союзу».
«А ми купуємо», — подумалось.
Олександр МОРОЗ, Голова Верховної Ради України другого і п’ятого скликань.
Джерело Голос України.